Правління Данила Романовича
Наприкінці ХІІ століття Русь (Київська Русь) включала 11 земель (Київська, Галицька, Волинська, Чернігівська, Переяславська, Турівська, Полоцька, Смоленська, Новгородська, Муромо-Рязанська і Володимиро-Суздальська), які ділилися на удільні князівства. Найпотужніші з володарів земель з двох гілок правлячої династії Рюриковичів-Мономаховичів та Ольговичів боролися за Київ, володар якого був володарем Русі. Подібний період тоді переживали і інші сусіди Русі: Священна Римська імперія (Німецьке королівство) до складу якого входило більше 200 князівств чи Польща (більше 20 князівств). У 1199 році Володимирський князь Роман Мстиславич зумів об’єднати Галицьку та Волинську землі. Після його загибелі розпочалася довга боротьба за його спадщину (1205–1238). А у 1238–1241 роках вторгнення монголів зруйнувало Русь, більша частина її території була завойована.
Першим спробував відродити Русь Галицько-Волинський князь Данило Романович, залучивши до цього широке коло європейських держав, яким теж загрожувало монгольське вторгнення. У 1253 році він був коронований як король Русі папським легатом Опізо (надати королівський титул тоді могли тільки імператор та римський папа). З різних причин королю Данилу не вдалося звільнити Русь від монгольської зверхності. Його наступники періодично були змушені визнавати залежність від Золотої Орди, відмовляючись від вживання королівського титулу. Але королівство Русі у ХІІІ–ХІV століттях залишалося потужною центральноєвропейською державою, яка впливала на хід політичних подій і економічний та культурний розвиток регіону. Найбільшою територія королівства Русі була наприкінці ХІІІ століття, коли до її складу входили Київська і Турівська землі, частина Закарпаття і Люблінська земля. Королівство Русі існувало до 1434 року (з 1392 Галицька частина як автономна земля у складі королівства Польщі, а Волинська частина як ряд удільних князівств у складі Великого князівства Литовського). На території королівства Русі у ХІІІ – на початку ХV століття відбувалося завершення формування українського етносу. До цього періоду відносяться і найдавніші збережені писемні пам’ятки староукраїнської мови.